A A A K K K
для людей із порушенням зору
Кілійська громада
Одеська область, Ізмаїльський район

«Моя історія про цю війну»

Дата: 06.04.2022 16:17
Кількість переглядів: 486

   

  

Нещодавно мене запитали знайомі: «а шо ви зараз робите, орган пробації, ви ж не воюєте і ваші підоблікові теж воювати не можуть, і, взагалі, у вас на півдні і війни не має, вона вас не чіпає…». Я навіть не змогла нічого на це відповісти, відійшла і розплакалась. Тому сьогодні я вирішила поділитись своєю історією про цю війну: своїми жахами, своїми хвилюваннями та своїми надіями.  Щодо до того, що війни на півдні країни не має, і життя в нас ніяк не змінилось. Я з цим незгодна! 24 лютого 2022 року життя змінилось для КОЖНОГО українця, де б він не був - на півночі, на півдні, чи взагалі за кордоном – почалася війна! «Війна» -  страшне навіть саме це слово… а потім перші бомбардування, перші втрати… Мені зателефонувала моя керівниця і сказала, що я поки сиджу вдома, чекаю на її вказівки…  «Чекаю» - для мене це стало теж страшним словом – чекаю… новини, сльози, цигарка, чекаю…новини, сльози…що робити? Як допомогти своїй країні?, своєму місту?, як організуватись таким як я? питання, на які відповідей перші два дні в мене не було, вони для мене стали найважчими.  Повинна пояснити, що у відділ пробації я прийшла працювати не так давно, біля 2-х років вже у віці 50+. Мої колеги весь цей час мене не тільки підтримували у всьому, вони опікувались мною, тому я розумію, чому вони казали мені заспокоїтися, бути вдома, - вони мене і тут оберігали, тому що вони, як офіцери, більше знали і розуміли, що може бути, коли виють у місті сирени і набатом дзвонять усі церкви. Страшно? Так, але це інший страх, страх не тільки за себе, страх за те, що в одну мить може обірватись життя нашої молоді, їх діточок 24 лютого, почали з’являтись у соціальних сітях перші місцеві новини: «потрібні мішки», - побігла по сусідах і вже через хвилин двадцять  в мене було біля 50-ти мішків, які сусіді «відірвали від серця». Той, хто прожив життя тут на півдні України, він мене зрозумів: у такі мішки щороку збирався виноград, потім транспортувався з присадибних ділянок додому, без них, ну ніяк), вони після збору врожаю ретельно миються, висушуються а потім складаються на полицю до нового врожаю.

Сусіди вигребли і принесли всі, що були, і мені на душі стало легше, я не одна! 25 лютого в ефір вийшов мер нашого міста, проінформував мешканців громади про те, що вже було зроблено місцевою владою за першу добу війни, поділився планами роботи у військовий час, стало легше,  - наша влада з нами, ніхто нікуди не подівся, працюють; ввечері пішла вести роз’яснювальну роботу серед сусідів). Знову місцеві новини – з’явились «погані» мітки на дорогах…розповідаю «новини» своїй восьмидесяті  трирічній сусідці, і ввечері вона вже стоїть біля моїх дверей з відром з водою та ганчірками…обійшли наші три дома та всі прилеглі паркани, змили все, що було намальовано, написано і могло відмитись. (До речі, напис «здесь был Коля» сприймався вже зовсім по іншому), на душі знову трохи легше. Я у ці дні, як і багато інших теж пробувала «достукатись» до розуму росіян, мої звернення до них передавала з Чехії моя сестра та вся її родина, багато дзвонила знайомим, але у багатьох працював вже роумінг…і весь цей час я задавала собі питання, а де наші громадські активісти, які ще з часів майдану піднімали волонтерській патріотичний рух у нашій громаді, невже теж кудись виїхали? Дякувати Богові, довго чекати не прийшлось – у місцевих інтернет-групах бачу об’яву, що розпочав роботу волонтерській центр при місцевій владі і звернення його керівника, якого багато років знає вся громада, вже з першими проханнями до мешканців про різного роду допомогу. Після цього істерики в мене вже майже) закінчились, - почала вимальовуватись якась схема дій, якийсь унікальний, дуже складний потужний механізм, у якому кожен мав змогу знайти свій гвинтик, щоб його постійно закручувати задля нашої Перемоги над ворогом.  

Потім мій керівник зателефонувала мені і сказала, що механізм роботи нашого відділу у військовий час вже відпрацьований і я можу виходити на роботу,  - я навіть підстрибнула від радощів, (хто б мені казав у мирний час, що я так буду цьому радіти) і на наступний ранок, дозволивши чоловіку палити у разі тривоги у кімнаті, я прилетіла на роботу… Слід зазначити, що наш відділ пробації винаймає кабінет в приміщенні, яке зараз знаходиться під підсиленою охороною, тому вхідні двері були закриті, а на мій стук їх відкрив незнайомий озброєний чоловік і запитав пароль… в мить пролетіла перед очима добра частина життя) і я назвала пароль, який на той момент відпрацювала фронтова Україна – «Паляниця»…чомусь не підійшов). Я не здавалась) і назвала ім’я та по батькові свого начальника відділу, з того боку дверей всі засміялись, проте мене пропустили.

 

На другий ранок вже стукаючи в ті ж двері я с жахом пойняла, що пароль я так і не знаю, проте, побачивши мене черговий військовий сказав: «кажіть, тьотю те, що вчора казали», я випалила Ім’я та по батькові начальника, додав до нього слова пробація та паляниця, з посмішками мене пропустили і в мене зараз є свій особистий пароль), яким я дуже пишаюсь. Числа та дні неділі, дійсно, всі якось «змазались», вони були потрібні тільки для документів по роботі, проте кожен знав, який вже йде день війни.  Відділ пробації працює та виконує всі свої функції з урахуванням військового стану на території двох територіальних громад, мої колеги у перші же дні війни вступили до громадського формування самооборони нашої громади, всі надають різного роду допомогу переселенцям, їх діти теж допомагають захисникам – вони підтримають їх своїми малюнками, я з’єднала волонтерів нашого відділу з волонтерським центром, а вечорами своїй сусідці, тьоті Наді, розповідаю «новини» та кажу, що потрібно нашому волонтерському центру. Якось я їй розповіла, що центру потрібна темна тканина, так вона влаштувала показ всіх своїх сарафанів і блузок, а в ранці вже знову стояла під моїми дверима і вибачалась за те, що за ніч встигла розпороти всі шви у тих речах, а ось не встигла їх відпрасувати, щоб дівчаткам зручніше було різати їх на стрічки для маскувальних сіток! Я зрозуміла, що нас дійсно дуже багато! – тих, кого «зачепила» війна, - мешканці громади організовуються і разом плетуть маскувальні сітки,  збирають продукти і готують їжу захисникам загонів самооборони, приймають переселенців з Запоріжжя, Маріуполя і проводжають в останній шлях своїх героїв-захисників теж всією громадою. І ви знаєте, я вже впевнена в нашій перемозі, я пишаюсь нашими захисниками, я пишаюсь кожним, хто «закручує свій гвинтик», наближаючи нашу Перемогу, я знаю, якщо навіть восьмидесятирічні тьоті Наді готові віддати все для того, щоб наші захисники мали все необхідне, щоб скоріше вибили ворога з нашої землі та повернулись живими до дому, то Перемога обов’язково буде! А поки гуртуємось і продовжуємо «закручувати гвинтики». І не кажіть мені більше, що «війна нас тут не чіпає»!

Ось така маленька історія про цю війну, маленька історія про великі вчинки моїх земляків однієї з Українських громад.   


 

Фахівець Ізмаїльського районного відділу №2 з питань пробації Людмила Якименко  


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь